Юрій Ноєвий
Катехон київського православ’я
NB: This is an original Ukrainophone talk, English translation is available here.
Юрій Ноєвий - член політичної ради однієї із найбільш активних націоналістичних партій в Україні - всеукраїнського об'єднання Свобода. На пан-європейському рівні ця партія колись була спостерігачем в Альянсі Європейських Національних Рухів Жан-Марі Ле Пена, але вийшла звідти в 2014 році на фоні недостатньої, на думку партії, підтримки України іншими членами того альянсу. Партія наразі не присутня в українському парламенті, через неподолання електорального бар'єру на останніх довоєнних виборах, але досі має доволі активну та віддану активістську базу.
АВ: Здрастуйте, Юрію!
ЮН: Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
АВ: Повідомте читачів про ваш, так би мовити, бекграунд. Де провели дитинство та юність, в якій сім'ї виховувались, як уявляли собі своє ідеальне доросле життя років в 15, та яку професію в кінці кінців отримали?
ЮН: Почну із попередження, що мої відповіді є моїми і не відображають офіційної позиції Всеукраїнського об’єднання “Свобода”.
Мої родичі з Київщини, Житомирщини, Рівненщини та Вороніжчини, з полян, древлян, дулібів та в’ятичів. Народився у Києві, вчився у школах Київської області та міста Донецьк. На мене вплинули мама і її батьки, у кожного із яких була власна велика бібліотека. Звідси любов до читання. Хоча перша книжка на руках - батьковий щоденник агронома. Від батька - любов до природи. У школі мене цікавила історія, право, хоча я вчився у фізмат та військовому ліцеях. Я був точно єдиним, хто читав у 10 класі газету Урядовий кур’єр. У 15 мене зацікавила політика. У 16 я почав свої пригоди у патріотичних організаціях.
АВ: Як саме зацікавились українськім націоналізмом? Чому із усіх численних націоналістичних рухів обрали саме ВО Свобода і чи не жалкували про свій вибір. Станом на початок 2025 року, найбільш відомою на Заході організацією схожого напрямку є партія Національний Корпус Андрія Білецького, яка розпочинала свій шлях як молодіжне крило вашої партії під назвою “Патріот України”. В 2019 році Свобода йшла із ними єдиним блоком, але анонсованого Білецьким об'єднання в єдину структуру так і не відбулося. Чи є якісь подібні плани сьогодні?
ЮН: Мені було 5 років і я спитав у бабусі Марії чому столиця України не Київ, а Москва. Вона сказала, що скоро буде знову Київ. Це був 1990 р. Вона була ще з того покоління, яке знало українську культуру до втручання більшовиків, вона співала веснянки, жила народним календарем і православними молитвами. Я ріс в українській культурі. Вивчення історії у школі дало мені відчуття справедливості як основної цінності. Бідність 90-х мені показала економічну несправедливість. Мій прапрадід був священиком, цей факт мене зблизив із православ’ям. В український націоналізм я прийшов за справедливістю: національною, релігійною, економічною, культурною.
З 2002 я був активістом ряду молодіжних організацій. Це були гарні часи студентського активізму та вуличних акцій. До ВО “Свобода” приєднався у 2008 році. На той момент я думав, що ця партія має потенціал в темі національного відродження та боротьби за економічну справедливість. “Свобода” - партія, яка з правих найбільше піднімала питання економіки та соціальної справедливості. Тому абсолютно не шкодую про роботу в цьому об’єднанні.
У 2016 р. на презентації партії Національний корпус я запропонував тодішньому керівнику київської організації ідеї діалогу між національними організаціями щодо: спільного проведення Маршів УПА, відмови від публічної критики, координації по важливих політичних темах. З того часу націоналізм дуже добре координував свою роботу. Я підтримував і переконував усіх в необхідності єдності і виступав на підтримку ідеї великої партії. Я і досі залишаюся прихильником такої ідеї, адже виклики історії диктують необхідність створення сильної правої партії в Україні після війни. Відповідальними за це будуть ті, хто поведе свої організації і групи вперед. Відсутість такої партії призведе до того, що надуті грошима політикани використають націоналізм у своїй виборчій кампанії.
АВ: Всередині України та меншою мірою всередині Росії набуло широкого розголосу вбивство вашого однопартійця Ірини Фаріон, жінки яка була відома як найактивніший популярізатор української мови в Україні. За життя її завжди звинувачували у роботі на ФСБ через її провокативну манеру, але після смерті навіть деякі опоненти висловили співчуття. На ваш погляд, чи перемогла справа її життя, чи є в неї достойні послідовники, та чи справді є російський слід за тим хлопцем, якого наразі звинувачують по цій справі?
ЮН: 2012 року у Донецьку до активістів “Свободи” підійшов полковник міліції і попросив привезти книгу Фаріон з автографом. Я подарував йому її книгу “Суспільний статус староукраїнської (руської) мови”. Якщо зняти завісу пропагандистського диму, то її послання було чітким - повернути українську мову у масу туди, звідки її витісняли. Її завдання - деколонізація. Її сталевий стиль - ефективний спосіб втілення. Її промови електризували слухачів. Пам’ятаю, як на одній акції Юля Тимошенко вийшла на сцену другий раз, щоб бути останньою на сцені, адже останньою по плану виступила Фаріон з однією із найкращих своїх промов. Якщо суто технічно порівняти, то вона займала у той час перше місце як оратор. Її інтелектуальність та яскравість формулювань досі не перевершена. Медіа перетворювали її на ворога свого ж народу. Я вважаю, що ті журналісти та редактори, які це робили, винні у наведенні фокусу уваги ворога на її особу. Це ж стосується і тих політиків та чиновників, які піддали її переслідуванню в університеті. Саме її ім’я стало символом принциповості у справі національного відродження.
Щодо публічних образ в її сторону щодо ФСБ, то їхня логіка подібна до звинувачення білого в тому, що воно чорне. Ті з українців, хто підтримували цю риторику, не хотіли виходити зі своєї зони комфорту. Заговорити українською вони змогли після прильотів російських ракет.
В Ірини Фаріон є багато учнів, які стали активістами у справі науки та поширення української мови.
Якби убивця діяв самостійно, то у своєму виборі не зупинився на ній, жінці, яка на той момент була просто викладачем. Політичний убивця завжди хоче бути морально виправданим. Убивати немолоду жінку скромного життя - це моральна поразка. Якщо вже іти на крок, який може коштувати життя чи свободи, тоді вибір мав би впасти на більш впливову фігуру. Отже, це було виконання замовлення. З огляу на те, як залучаються палії машин військових, то не дивно, що знайшли малого, якого заговорили і шантажували попереднім легким завданням, по якому він сам скинув відео звіт. Висновок з огляду на це такий: це операція ворога. Це традиційна тактика ворога.
Ірина Фаріон була донцовським політичним солдатом. Я думаю, єдине що вона хотіла б: не шкодувати її, а помститися. Вона часто цитувала Декалог націоналіста і заповідь: Пімсти смерть великих лицарів!
АВ: Коли Петро Порошенко вписував НАТО в Конституцію України, він мабуть бачив цей альянс як щось фундаментально довговічне, залізобетонне. Але станом на сьогодні, після приходу до влади в США другої адміністрації Дональда Трампа, майбутнє НАТО виглядає не те щоб приреченим, але не стовідсотково гарантованим. Нещодавна мюнхенська промова віце-президента Дж.Д. Венса була ну дуже критичною до нинішнього ліберального естеблішменту Євросоюзу. Чи можете ви спрогнозувати лінію вашої партії та взагалі ситуацію в Європі у випадку виходу США із НАТО, або навіть виведення американських військ з Європи без формального виходу з НАТО? Чи здатна американська критика суттєво вплинути на європейські еліти?
ЮН: НАТО - організація, яка створена, щоб воювати із Москвою. З часом під впливом демобілізації ліволіберальної ідеології вона стала організацією, яка існує, щоб не воювати. Геополітично опора НАТО - армії США, Британії, Франції. Дві останні мають проблеми кількості та якості армії. Інші держави не мають достатньої сили взагалі. За розум давно взялася Польща. Інша геополітична опора НАТО - буферна для ннї армія України.
США не вийде із НАТО. Трамп торгаш. Його головна мета - заробляти більше. Своєю тактикою він підніме витрати на оборону в ЄС і так зменшить витрати на присутність там США. Однак друга адміністрація Трампа все ж несе у собі щось більше: визнання у США, що світ повертається до силу понад право, і що вони можуть цим скористатися і почати активнішу боротьбу з Китаєм. Ця логіка призвела їх до помилки щодо безпеки Європи в темі війни проти України. Адже притиснути Китай зараз означає впершу чергу притиснути Московію. Однак навпаки: вони думають замирити із нею, щоб протистояти разом Китаю, зробити такий собі хід “Кісінджер навпаки” - підтримати її, щоб відірвати від Китаю (як свого часу цей політик зробив угоду із Китаєм проти СРСР). Однак перед смертю Кісінджер визнав, що така логіка у випадку не спрацює, і він це пояснював тим, що здача України Москві посилить її і ніяк не змусить стати союзником Заходу проти Китаю. Якщо ж таке станеться, то натомість Захід отримає два сильних ворога, які ще й будуть координувати свою роботу проти нього.
Починаючи від екс-прем’єра Британії Джонсона до Леха Валенси, багато хто у світі нагадав Трампу, що вони взяли на себе зобов’язання щодо безпеки України після її відмови від ядерного статусу. З погляду України нинішня стратегія примусу України до здачі територій без гарантій безпеки є зрадою. У світі наростатиме тиск на Трампа щодо відмови від допомоги Україні.
Націоналісти стоять на позиції єдності народу, ставки у першу чергу на власні сили, відмови від капітулянських планів, створення ядерної зброї і готовності її використати у разі її запуску по Україні, підтримки незалежності окупованих народів у євразійському регіоні, зокрема і на території так званої Російської Федерації.
Європа повинна збільшити свої армії та перейти у режим стратегічної готовності, а з часом і наступу. Європа повинна стати не буфером між США та Московією, а самостійним суб’єктом. Геоекономіка провалилася, геополітика відродилася.
АВ: У своїх виступах на зборах українськіх націоналістів Бандерівські Читання, та подекуди на інших відео, ви казали що сильні позиції лібералів в академічних колах України це вплив канадської діаспори. Де саме цей вплив проявився найбільш яскраво? Чи розділяєте ви мою думку що найбільш "діпстейтівська" ідеологія сучасної України це ліберальне шістдесятничество, що Дмитро Гордон це майже обличчя цього діпстейту? І чи можливо хейтити шістдесятничество в цілому та Ліну Костенко особисто із неукраїнофобських позицій?
ЮН: Я не бачу сенсу зводити всю тему з лібералізмом в контекст конкретних імен. Шістдессятництво треба розглядати діалектично. Одне питання ким вони були в часи окупації, у своїх 60-х, інше - у що їх загорнули сучасні медіа та писаки на грантах, інше - хто і як до чого ставився під час Незалежності. Левко Лук’яненко не належав до тих шістдесятників, які підтримували ліберальне божевілля після 1991 року.
Тому я відповім безвідносно цих імен із вашого запитання.
Головне треба усвідомити, що лібералізм та його агресивна мутація ліволібералізм завів західні країни у глибоку вольову, ідеологічну та демографічну кризу. Маючи у своїй основі індивідуальну матеріальну вигоду, він поставив корінні народи Європи в умови розпаду і авторасизму, давши іншим народам можливості вільно займати їхню територію. Криза волі показала себе і в геополітиці: Європа нічого не змогла протиставити Московії у справі її війни проти України. Лише зараз роки війни та тиск Трампа змушує її щось робити, хоча на практиці поки що віз і нині там, як кажуть.
Однак перемагають ті народи, які не ставлять в основу свого світогляду гроші. Всі імперії хотіли нажитися, однак вони рухалися надіндивідуальними цінностями.
Лібералізм в Україні - це економічна несправедливість. Це негативні логіки концентрації власності в одних руках та вплив іноземних урядів через вплив або контроль власності. Це відмова від ефективного управління держвласністю з метою приватизації, виправдання великої власності на стратегічну власність: корисні копалини, зв’язок, банки.
Правий ренесанс в Європі - це напевно остання реакція корінних на наслідки урядової політики лібералізму.
Інше, що необхідно усвідомити, що геополітика та ідеологія не співпадають. Частина лівих та правих радикалів не підтримують своїх колег в Україні саме на основі висновків на основі спільних, здавалося б, цінностей.
АВ: Православне християнство наразі використовується російським імперіалізмом як таран проти української державності. Тим не менш, позиції УПЦ залишаються сильними. Не в останню чергу тому, що до ПЦУ йдуть люди із раціональною, а не містичною мотивацією. Судячи по тому хто саме із християн наразі на перших ролях в українських анти-гомосексуальних рухах (Руслан Кухарчук) та оточенні Дмитра Корчинського (Ігор Назаревич), найбільш вмотивовані борці із Росією це протестанти. Проте, один із найбільш радикальних харківських ватників Сергій Моїсєєв особливо негативно виділяє не їх, а чомусь греко-католиків. Моя особиста підозра - це тому що греко-католики за певних умов можуть бути привабливими для росіян як в Україні, так і в Росії. А східноєвропейський протестантизм це безперспективна, концентрована русофобія. Чи згодні ви із цим припущенням? Як ви бачите бажаний релігійний розвиток України, особливо у випадку якщо Свобода стане партією влади.
ЮН: Православ’я у Московії немає, адже засноване Сталіним під контролем КГБ, з використанням гомосексуалізму як способу контролю, згадайте про т. зв. ‘Нікодімов грех’. Тому заклик віювати проти православного народу - це продовження звичного сатанізму. Якщо вони воюють проти ЛГБТ в Україні, то чому бомблять цивільних? Звичайно, аргумент про цю причину є видуманим. Але ж і нормальний для сатаністів. Як і упивання кров’ю убитих дітей.
Тому можна сформулювати так: російський імперіалізм використовує православ’я у наборі своїх аргументів.
Згідно церковного права після томосу Константинопольського патріарха УПЦ МП не є канонічною церквою на території України. Це суперечить канонічному праву. Про це говорять: Апостольське правило 8, Правило 16 Першого Вселенського собору (325 р.), Правило 57 Карфагенського собору (419 р.).
Коли протестанти у США говорять про гоніння на російську церкву, то вони не знають, що таке православне канонічне право. Вже не кажучи про те, що вони не цікавляться роллю так званої “УПЦ”, як ви сказали тарану, у війні проти України.
2016 року я запропонував заснувати православний рух “Катехон”, який би актуалізував серед націоналістів питання спадку Володимира, спадщини Русі, надав інформаційну підтримку темі визнання Київського патріархату замість визнання УПЦ КП митрополією. Оскільки тодішній Президент Порошенко запропонував Заходу підтримку ЛГБТ в Україні, як спосіб зближення, а ЛГБТ-терористи отримали великі бюджети та лояльність медіа, то зосередитися прийшлося саме на питаннях боротьби проти ЛГБТ-КПСС, як я кажу, наголошуючи на ворожості цього політичного проекту українській культурі та православ’ю.
Я знаю Кухарчука. Це справді перший активний борець проти ЛГБТ. Я закликав людей на його захист після того, як на нього напала охорону ТРЦ Гулівер. Ми разом організовували акції проти монстрацій ЛГБТ-КПСС. Я припинив співпрацювати коли він почав нападки на православ’я. Перед тим я йому пробачив те, як він виправдовувався перед ліберальним медіа “Українська правда”.
До кампанії “Катехону” проти ЛГБТ з часом приєднався і Корчинський. Це було дуже правильно. Закликаю всіх людей знайти свій спосіб протистояти сатаністам ЛГБТ-КПСС.
Російські протестанти натомість підтримали у більшості війну проти України.
Внесок православних у боротьбу із Московією найбільший. Порівняння із протестантами не коректне з огляду на статистику - Україна покликана Богом бути православною.
Мета чесного греко-католика повернутися до Київського православ’я, до Володимирової церкви. Не існує жодних вагомих причин продовжувати розкол, який вчинили Ватикан, Польща та зрадники. Як і немає сенсу продовжувати зв’язок із Римом із його модернізмом після ІІ Ватиканського собору. УГКЦ повинна об’єднатися із ПЦУ в єдину православну церкву. Бо цього хоче Бог і потребує Україна.
Україна і є Русь. Це синоніми. Тому не треба називати Московію вкраденим у нас ім’ям. Через це не можна говорити про русофобію якихось протестантів. Боротьбу проти Московії - так. І тому це треба лише вітати тих, хто проти неї бореться.
Якщо б я вирішував, то Україна б була проголошена історичною Руссю та православною монархією чи республікою з елементами теократії.
АВ: Мені подобається порівнювати особисті смаки політичних діячів. Адже важливо не тільки що людина виділяє, але й про що забуває. Тож, наостанок, назвіть будь ласка три наулюбленіші книги, три фільми та три пісні.
ЮН: Про книги - це складне завдання. Окрім Біблії, з українських я назву Слово про Закон і Благодать Іларіона, “Кобзар” Шевченка та “Націоналізм” Донцова. З іноземних “Енеади” Плотіна, “Феноменологію духу” Гегеля та “Про подію” Гайдеггера. Треба втиснути сюди книгу Еволи “Повстання проти сучасного світу” і поставити три крапки…
Я не можу сказати, що кіно взагалі є улюбленим для мене. Однак вартими серед багатьох мистецьких фільмів з України можна назвати “Земля” Довженка, “Тіні забутих предків” Іллєнка і Параджанова. Третій не назву. Іноземні пропущу, багато вартісних робіт є.
Три пісні не назву, бо я люблю академічну музику без співу. Та все ж у піснях найбільше подобається українська етніка. Із повагою ставлюся до світової етнічної музики.
АВ: Дякую за відповіді!
ЮН: Будь ласка.
Останнім часом дуже часто бачу оце дивне узгодження "повідомте когось" замість комусь. Не розумію, звідки воно вилізло. Від зовсім не розмовного російського "уведомить"?